Тарас Григорович Шевченко на землі Новосанжарській

   Протягом кількох років  наша бібліотека співпрацює з територіальним центром соціальної допомоги у Нехворощі, керівником якого є Кириченко Тетяна Анатоліївна. На баз центру організовано Клуб за інтересами «Тим, кому за…». Членами його є наші односельці, люди похилого віку. Ось і сьогодні для них було проведено літературну годину до 200 – річчя Т. Г. Шевченка «Шевченко на землі Новосанжарській», де бібліотекар розповіла про перебування поета на Новосанжарщині, зокрема у  селі Шедієвому,  про художній  твір «Наймичка»,  написаний  тут та історію його створення.   

   Цікавою була розповідь про книгу Тараса Шевченка  «Я так її, я так люблю…», подарованою  бібліотеці колишнім читачем Безкровним Юрієм, який працював у Московській бібліотеці української літератури.

   Володченко Ніна Григорівна після розповіді бібліотекаря виконала пісню Т. Г. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий».

Голгофа моєї України

    

     Нещодавно виповнилася скорботна річниця національної трагедії українського народу – 75 років штучного голоду 1932 – 1933 років, заподіяного насильницькою масовою колективізацією, сталінською політикою розкуркулювання, горезвісними хлібозаготівля ми, «чорними дошками» і «червоним терором». Фізичне винищення українських селян голодом – свідома і цілеспрямована терористична акція більшовицького режиму в Україні, стратегія і тактика якої виношувалися та впроваджувалися протягом 1929 – 1933 років. Для Москви з її анти людськими соціальними експериментами та прагненням зберегти під новою, комуністичною, приправою Російську імперію українське село було могутньою перешкодою. Заважала його національна самобутність, як хранителя українських звичаїв, мови, моральних цінностей, як джерела українського національного відродження.

ПАМ’ЯТАЙМО, ЩОБ НЕ ПОВТОРИЛОСЯ.

                  

                     

                    І дзвонить пам’ять

В наші будні дні,

Б’є голосами синю вись

Рік 33-й у майбутнім 

Не повторись! Не повторись!

      Голодомор  в Україні на початку 30-х років   ХХ ст.. -  це  найбільша  трагедія, що  трапилася з нашим народом. Тривалий час події голодомору замовчувалися.  Але в  незалежній  Україні з  цим замовчуванням  було покінчено .Голодомор 1932 – 1933  рр. супроводжувався  масовою загибеллю людей, загрожуючи самому існуванню народу України.

Нова література у бібліотеці

       У Нехворощанській сільській бібліотеці проходила акція "Подаруй бібліотеці книгу". У зв’язку з цим, читачі подарували серію книг "Золота колекція в’язання".

"Не заслужено забута українська письменниця"

       Вольвач Марія Степанівна народилася  29 березня 1841 року у селі Черемушна Валківського повіту Харківської губернії, а от дата смерті – невідома. Літературознавці говорять про приблизну дату 1910 року. Маруся Вольвачівна - українська поетеса, письменниця, громадсько–культурна діячка. Про неї відомо небагато. Перші вірші та п’єси складала подумки, бо не вміла писати  і читати.. дослідники досі гадають, що саме  спонукало її до літературної творчості – порада історика Дмитра Багалія, який розпізнав у дівчині хист, редагував та готував до друку її вірші, чи пророцтво захожого ченця про те, що їй судилося стати письменницею. Її творчість високо оцінили також Борис Грінченко, Микола Сумцов, Іван Франко і інші видатні люди того часу. Перші поезії були надруковані, коли жінці виповнилося 46 років.  

Від старого до малого всі ми любим щирий сміх

       Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім — Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя панського маєтку. 1907 року закінчив Київську військово-фельдшерську школу. З 1917 року навчався в Київському університеті, який через події революції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.

       Друкуватися    почав у Кам'янці-Подільському,    який у 1919—1920 рр. був тимчасовою столицею Української Народної Республіки. З перших публікацій (багато не збереглося) відомі фейлетони «Демократичні реформи Денікіна» в газеті «Трудова громада» за підписом «П. Грунський» та «Казка (про красногвардєйця)» у сатиричному журналі «Реп'яхи», підписана «П. Михайлович». У цьому фейлетоні розповідається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур, пристає до погромників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.

Плекай свою мову

Моя чарівна, дивна мова

Хто перелічить в ній слова?

Вона прекрасна і казкова,

Весела, щира і жива.

Ми – українці.  Живемо у вільній і незалежній державі – Україні. Розмовляємо рідною  державною українською мовою. А мова в нас красива і багата,мелодійна і щира, як і душа українського народу. Народ наш завжди славився працелюбністю, щирістю, добротою і щедрістю, веселим характером,а ще мелодійною і чарівною піснею. Бо завжди в Україні співали всі – дорослі і діти,бо з піснею  легше було жити, у рій можна було передати любов і тугу , щастя і радість, свої мрії і надії. А рідною українською мовою людина не тільки розмовляє,а й мислить. І,навіть , коли людина  знає багато мов, вміє розмовляти ними , то думає завжди тільки рідною. .І земля українська стародавня, така ж давня і наша мова. Учений  М. Красуський, поляк за походженням, який знав багато мов і міг об’єктивно  й  достовірно  застосувати метод порівняльної лінгвістики, ще  в 1880 році довів, що українській мові щонайменше 7 тисяч років. А відомий сучасник, лінгвіст і педагог  І. Ющук,  також на основі порівняльної лінгвістики,аналізу пам’яток матеріальної і духовної культури українців, науково обґрунтував, що  вона існувала на території нинішньої   України не менш як  три   тисячі років тому.

Як парость виноградної лози, плекайте мову

     Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка пов’язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхніми духовними надбаннями.

Мова моя українська,
Батьківська, материнська,
Я знаю тебе не вивчену –
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів покликану
Не з словників насмикану

Ти у мені із кореня,
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси накована,
В чистій воді смакована,
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людським намокнута,
З кров’ю моєю змішана,
                                                                                    І аж до скону захищена.

Цей загадковий Нехворощанський монастир!

      Нехворощанська  сільська бібліотека на протязі багатьох років займається вивченням історії рідного краю, зокрема про виникнення Нехворощанського Успенського Заорільського чоловічого монастиря,  Васильківської фортеці, самого містечка Нехвороща (Нефороща).

     Історія монастирів Полтавщини є цікавою сторінкою в історичному розвитку краю, частиною історії України. Монастирі почали виникати в Київській Русі ще у Х – ХI століттях, після запровадження християнства (988року) і відіграли велику роль у поширенні й утвердженні християнства, що сприяло консолідації східнослов’янських племен , становленню феодальних відносин на Русі, зміцненню держави в цілому.  З ХIY століття починається колонізація монастирями необжитих районів Русі (спустошених монголо-татарами, а потім золото ординцями на чолі з Темір- Кутлуком) що теж мало на той час неабияке значення. Монастирі з їхньою системою споруд були оборонними пунктами в боротьбі проти монголо-татарського іга, пізніше проти кримських татар і Турецької османської імперії, проти польських магнатів і шляхти, унії та католицизму.