За драматургією родини Тобілевичів - майбутнє України!

           У с.Нехвороща в останню неділю липня відбудуться святкові заходи за участю сімейних та родинних колективів “Заспівай українська родино!”  У нашій бібліотеці з цієї нагоди було проведено літературну годину, під час якої було розкрито вагомий внесок родини Тобілевичів у розвиток українського театру.

     Тобілевичі —  це український старовинний шляхетський рід литовсько- білоруського та польського походження.  Представники родини Тобілевичів зробили значний особистий внесок у відродження національної ідентичності нашого народу і культурно-мистецького розвитку національного українського реалістичного професійного театру.

Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім – Іван Карпенко-Карий) народився 17вересня 1845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині село Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) у родині управителя поміщицького маєтку.

Мати, Євдокія Зіновіївна Садовська, була щедро обдарованою від природи, прекрасно співала, знала напам’ять драму І. Котляревського «Наталка Полтавка». Вона заклала в душу дітей любов до свого народу, до його художньої творчості до мистецьких і поетичних скарбів народу.

Батько, Карпо Адамович, мав сильний і красивий голос, до того ж був цікавим оповідачем-гумористом. Отим умінням артистично розповідати  він наділив і своїх синів – Івана, Миколу й Панаса.

Серед шести дітей Тобілевичів Іван був найстарший. Згодом четверо з них стали активними діячами театру корифеїв. Іван на честь батька прибрав собі псевдонім Карпенко-Карий, Микола в пам'ять материного роду підписувався прізвищем Садовський, Панас утворив свій  псевдонім від назви місцевої річки Саксагані. Дочка Марія, на сцені Садовська-Барілотті, стала однією з найкращих артисток свого часу. Ще двоє братів, які, хоча в історію мистецтва не ввійшли, теж мали хист: Петро – акторський, навіть грав деякі жіночі ролі, а Михайло був гарним суфлером.

Початкову освіту Іван отримав у дяка, а восени 1855 р. одинадцятирічного хлопчину батьки віддали навчатися до Бобринецького повітового училища, яке він закінчив на «відмінно». Проте, через матеріальну скруту батьків 14-річний підліток мусив стати до роботи. Починав з писарської посади в канцелярії містечка Мала Виска,  потім - у Бобринецькій ратуші. Завдяки сумлінності й дисциплінованості наприкінці 1864 р. його було прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем третього розряду.

Незважаючи на рутинне чиновницьке життя, Іван Тобілевич багато читав, займався самоосвітою. Саме у цей час Іван Карпович по-справжньому захопився театром. Коли в Бобринці утворився аматорський драматичний гурток, він став одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів.

Коли в 1865 р. повітовим містом визнали Єлисаветград, Карпо Тобілевич переїхав сюди жити разом зі старшим сином. Працюючи секретарем міської поліції, Іван був єдиним, хто приязно ставився до всіх людей, незалежно від їх стану, і не брав хабарів. Перед його очима проходив ряд арештантів, серед яких було чимало людей, чиї долі занапастило важке життя. Пізніше вони стали героями його п’єс. Чиновницька посада давала Іванові Тобілевичу засоби для прожиття, а духовне задоволення він діставав від театру, який був сенсом його існування.

У 1869 р. разом з учителями реальної школи Іван засновує новий драматичний гурток, захоплено, з цілковитою самовіддачею ставить п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Пушкіна, М. Гоголя.  Завдяки цим постановкам Тобілевич зажив слави популярного актора й організатора театральної справи.

У помешканні родини Тобілевичів щосуботи на літературні вечори збиралась молодь, читалися твори Пушкіна, Некрасова, Чернишевського, Герцена та інших революційних письменників.

Фрагмент виставки у літературно-меморіальному музеї
І. Карпенка-Карого на х. Надія

Спочатку були аматорські вистави, організовані за приводом і з ініціативи Марка Кропивницького. До артистів того колективу належали чиновники, працівники різних установ міста, учителі, учні різних шкіл, юристи. Весь цей гурт був об’єднаний однією спільною метою, одним бажанням служити рідному ділу, справі освіти темного, змученого неволею українського народу.

Однією з перших вистав була п’єса «Назар Стодоля» Т. Шевченка, в якій  1875 року Іван Тобілевич грав Назара, а його дружина – Галю.

Одружився Іван Карпович з дворянкою Надією Тарковською 1869 р. Молодих людей поєднала любов до театру. Закохані домоглися, щоб батько нареченої, поміщик, дав згоду на її одруження з нареченим із нижчого соціального стану.

У 1868–1883 рр. Іван Тобілевич активно включається в громадсько-політичну і театральну діяльність в Єлисаветграді. Очолює нелегальний політичний гурток місцевої передової інтелігенції. Допомагає учасникам революційного руху.                 

У 1883 р. за зв'язок з українськими революційними гуртками Іван Карпович Тобілевич особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ був оголошений неблагонадійною людиною і звільнений зі служби за діяльність, що «підриває державні устої». Пізніше І.Франко влучно скаже, що царський уряд утратив тоді поліційного пристава Івана Тобілевича, а Україна придбала драматурга  І. Карпенка-Карого.

Фрагмент виставки у літературно-меморіальному музеї
І. Карпенка-Карого на х. Надія

Фанатичне захоплення братів Тобілевичів театром категорично не поділяв їхній батько, який мріяв бачити синів офіцерами чи священиками. Проте троє талановитих братів прекрасно усвідомлювали, яку місію мають виконати: збудувати підмурівок професійного українського театру. Слава театру корифеїв росла з кожним днем. Драми Карпенка-Карого ставали національним здобутком.

Помер Іван Карпенко–Карий 2 вересня 1907 року, а його тіло поховали, згідно із заповітом, поряд з могилою батька в селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія. У 1969 р. на хуторі Надія відкрито літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого.

Літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого
на хуторі Надія

І. Франко на смерть Карпенка-Карого відізвався так: «Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література…».

Корифей сцени та драматургії І. Карпенко-Карий спочив під плитою, на якій викарбувано таку варіацію за шевченківськими мотивами: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло між ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім’ї вольній, новій спом’януть».

Біографія Івана Карпенка-Карого дає ще один доказ, що справжній талант вміє вибирати собі дорогу, торує шлях до свого розвитку і тією великою силою, що таїться в ньому, нищить всі ті перепони, які кидає йому під ного мачуха-доля (Симон Петлюра).

Величезний внесок у розвиток театру та театрального мистецтва в Україні  у буремний період ХІХ століття належить величній родині Тобілевичів.

Кожен з Тобілевичів своєю творчою діяльністю написав не одну славнозвісну сторінку в історії українського театру. Вони  збагатили скарбницю культурних надбань нашого народу.

Тобілевичі  пристрасно боролись за глибоку народність та реалізм у театральному мистецтві. Вони були майстрами української сцени та відіграли не одну значну роль у розвитку передового театру в Україні.

Картина вишита сріблястими нитками на чорному полотні із зображенням родинного дерева,
яка знаходиться у літературно-меморіальному музеї Івана Карпенка-Карого  на хуторі Надія

Живи і міцній, українська державо!

       28 червня-День Конституції України, одне з найважливіших свят держави, адже Конституція є основним законом України! Ухвалення Конституції стало найважливішим кроком у забезпеченні прав людини і громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.
     І лише прагнучи досягнення світового рівня та належно тримаючи щабель у забезпеченні прав і свобод людини наша держава, вільна і незалежна Україна зможе набути розквіту. Саме цій даті на святкуванні біля Будинку Культури була підготовлена книжкова виставка "Живи і міцній, українська державо" та проведена інформаційна година .