Нещодавно
виповнилася скорботна річниця національної трагедії українського народу – 75
років штучного голоду 1932 – 1933 років, заподіяного насильницькою масовою
колективізацією, сталінською політикою розкуркулювання, горезвісними
хлібозаготівля ми, «чорними дошками» і «червоним терором». Фізичне винищення
українських селян голодом – свідома і цілеспрямована терористична акція
більшовицького режиму в Україні, стратегія і тактика якої виношувалися та
впроваджувалися протягом 1929 – 1933 років. Для Москви з її анти людськими
соціальними експериментами та прагненням зберегти під новою, комуністичною,
приправою Російську імперію українське село було могутньою перешкодою. Заважала
його національна самобутність,
як хранителя українських звичаїв, мови, моральних цінностей, як джерела
українського національного відродження.
Голодомор
– не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестримним
болем пронизує пам'ять його очевидців і жертв.
21 листопада бібліотекарі
провели годину пам’яті жертв
голодомору. Серед присутніх були і діти. Вони з жахом слухали спогади очевидців
- нехворощан, які були зібрані працівниками бібліотеки. Серед них спогад Миколи Івановича Артеменка: «Голод
залишив мене сиротою. Ці колючки не покидають мого серця і донині. У 1928 році
я втратив батька, а в 1933 році, коли мені виповнилося 10 років я втратив маму.
Якось вночі до нас з мамою постукали у вікно якихось двоє незнайомих нам
дядьків. Моя мама сказала їм, щоб виміталися геть, але один з них підійшов до
причілка й відкрив вікно в яке й заліз. Мама не витримала й вдарила його
лавкою. Я сидів на лежанці й, підскочивши, заплакав, адже вона вбила дядька.
Вранці мою матусю заарештували, а я залишився сиротою. Згадую, що їв листя
берестка, його квіт, щоб на довше хватило харчів, я засушував його листки й цвіт. Гриз
своїми малими зубами знайдені шматочки буряка, отак і виживав. Потім мене
забрала до себе жити сусідка, якій я уклінно вдячний. Незабаром до нас приїхав
мій старший брат із заробітків. Так ми виживали і бідували, як і інші. А весь
цей жах був завдяки нашій владі, і хто знає, що буде далі?!»
А
ось спогад Галини Рудь: « І справді, дитинство, яке було у мене, згадувати
зовсім не варто. Ця болюча тема живе й житиме у моєму серці завжди.
Весна, літо й осінь 1933 року
пройшли, а я задумуюсь як я вижила. У
нас «буксири» забирали кожного дня усі
наші харчі, на кладовищі не встигали копати ями. Дід наш з бабою понапухали від
голоду, ну а далі й померли, сім’я
поменшала. Їздили ми у сусіднє село по жовту макуху, варили, парили, коротше
їли, як могли, тільки б не вдавитися. Їли кожного дня , та почали швидко
сліпнути. Зрозуміли, що сліпнули від макухи, стало ще менше харчів. Листки з
берестка теж були нашою поживою. Слизькі листки не зручно було терти, ми
то засушимо, потремо й запарюємо, або ж
інше листя їмо. Мені було літ десять, як ми бігали зимою на поле, розгортали
сніг, збирали зернята у кошик. Потремо, та й
вважай є вечеря. Щастям було, коли знайдеш цілий колосок. Позариваємо що
під землю, що під ліжком, так і виживали. У сусідніх селах, та і в нас помирали
тисячами люди і старі, і малі. Згадала я ті жахливі часи, наче вони й минули , а
й досі сироти встають, як згадаю смерті дорогих мені людей. Потім грабували
німці. Ми закопували зерно в бочках у самому дворі. Тільки мине небезпека,
перериваємо увесь двір, шукаємо ті бочки. Ой, не дай Боже, щоб це страхіття повторилося.»
Ці та інші спогади свідків трагедії
зібрані у бібліотеці . Час
від часу ми перечитуємо їх
знову і знову.
Немає коментарів:
Дописати коментар